Портал відкритих даних - місто Долина

Казимир-Ярослав Андрійович Яворський (псевдо “Бей”)

/ Місто Долина / Казимир-Ярослав Андрійович Яворський (псевдо “Бей”)

 

Казимир-Ярослав Андрійович
Яворський «Бей» 
( 1921-31.12.1947) 

Історія українського повстанського руху 40—50-х років минулого століття багата на героїзм та самопосвяту, проте не всі загиблі в тому протистоянні окупаційній силі відомі та належно оцінені нині. Одним із незаперечних героїв є і сотенний «Бей».

Ось коротка характеристика «Бея» та його сотні «Хорти» зі спогадів одного з організаторів збройної боротьби на Прикарпатті, справжнього імені якого донедавна не знали навіть науковці, підполковника УПА Степана Фрасуляка — «Хмеля», шефа штабу ВО–4 «Говерла» та члена Крайового військового штабу групи «УПА-Захід». Йому за розпорядженням керівництва підпілля було доручено в 1945—1949 роках на підставі документів писати книжки про УПА.

В полудневій Калущині (Болехівщина) квартирувала сотня «Хорти». Її сотенним був славний, майже легендарний «Бей». Військовий вишкіл він здобув у легіоні ОУНѕ За большевицької окупації «Бей» очолив відділ «Хорти». Влучна назва відділу, бо він зі своїми повстанцями-«хортами» все був в русі, все наскакував на ворога. Большевики не чулися безпечно навіть у таких районних центрах, як Калуш і Болехів, де було по кілька тисяч війська. Для «Бея» було нічим піти перебраним до районного міста та «намокрокропнути» якогось визначного партійця або енкаведиста. Або, довідавшися, що йде гастроля московського театру, в той вечір зробити скок на гарбарню або якусь іншу установу. Тоді в театрі на крики «Бей!» поставала страшна паніка.

Були бої, в яких большевики теребили ряди «Бея». Тоді «Бей» був страшний. За свого загиблого стрільця клав десятками большевиків. «Бей» тримав військо залізною рукою. В його сотні не було боягузів та слабодухів. Де найнебезпечніше, де найслабше місце — там «Бей»ѕ «Бей» був у бою усе напереді. Він зі всіх командирів УПА був найбільше разів ранений. В узнанні великих заслуг у бойових акціях відзначений Золотим Хрестом Бойової заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення

«Бей» зі своєю сотнею «Хорти» часто рейдував з Калущини в Карпати разом із сотнею «Опришки», якою командував «Довбуш». Дуже часто ці сотні потрапляли в засідки чекістів.. У грудні 1945 року сотні «Бея» і «Довбуша» здійснили рейд на Долинщину (тепер Івано-Франківська обл.). На п’яти їм наступали загони НКВС, намагаючись оточити і знищити. Великий сніг не дозволяв повстанцям відірватися від чекістів.

Пройшовши села Мізунь, Кальну, Розточки, сотні розійшлися: «Довбуш» пішов на Слободу Болехівську, а «Бей» — у Церківну, де 11 грудня його сотня розквартирувалася в горішньому кінці села. Після короткого відпочинку варта повідомила, що слідами сотні прямує велика військова колона. Сотенний «Бей» вирішив провчити, як він казав, «шміраків» і підготував для них пастку: сотня, заплутавши сліди на снігу, зайняла в лісі вигідні позиції для обстрілу відкритого поля. За свідченням селян, з усіх боків кілька годин на підмогу їм сунули свіжі сили москалів: одна колона з південного напрямку, з Розточок через Перенизь, друга з північного — з Поляниць, третя з північно-західного — із Сукіля і Сколе, а Болехівський гарнізон — зі сходу. Сотню «Бея» було оточено з усіх боків, становище ставало критичним. З настанням вечора «Бей» наказав «хортам» іти на прорив. Повстанці кинулися на ворога. Це було настільки несподівано, що чекісти не витримали атаки, незважаючи на свою майже 10-кратну кількісну перевагу. Кільце ворога було прорвано, і сотня «Бея» вирвалася з оточення та подалася в бік села Поляниці, а звідти горами — в Сколівщину. Ще один день чекісти переслідували сотню, але, вдало маневруючи, їй вдалося відірватись від ворога. Того дня більшовики мали великі втрати: 221 убитого, в т. ч. майор і два капітани, та 47 поранених. В цьому бою віддали свої молоді життя 18 повстанців, було поранено шістьох, серед них — і сотенного «Бея».

Хто ж такий «Бей»? Донедавна мало кому було відоме справжнє прізвище та ім’я цього надзвичайно сміливого воїна, який із своєю сотнею наводив панічний страх на «визволителів» та їхніх прихвоснів на Калущині, Болехівщині, Рожнятівщині, Долинщині (тепер Івано-Франківська обл.), Стрийщині та Сколівщині (тепер Львівська обл.). Слава про сотенного лунала по всьому Прикарпаттю.

«Бей» народився 1921 року у с. Вілька Поторицька (тепер — с. Велике) Сокальського району, Львівської області в багатодітній селянській родині. Крім нього, були два брати — Стефан та Андрій і три сестри — Юзефа, Катерина та Софія. Маму «Бея», Марію, енкаведисти вбили в лісі неподалік с. Бендюг, коли вона поверталася додому. Відомостей про дитячі та юнацькі роки «Бея» знайти поки що не вдалося. З приходом «визволителів» у 1939 році 18-річний Казимир переходить кордон і потрапляє у Польщу, а далі в Німеччину.

Коли в квітні 1941 року було створено дружини українських націоналістів (ДУН), Казимир вступив і пройшов навчання в батальйоні «Нахтігаль» («Соловейко»), названий так тому, що в ньому діяв славетний хор під керівництвом Петра Гудзоватого («Очеретенка»). «Бей» пройшов у ДУНі не лише добрий військовий вишкіл, а й здобув твердий гарт і  військовий досвід. Він пізнав організацію, стратегію і тактику партизанської боротьби. Коли на Волині почала утворюватися УПА, «Бей» перейшов туди.

Згодом в Галичині було організовано перші відділи УНС (Української народної самооборони), «Бея» скерували як чотового-інструктора до сотні «Кривоносці», створеної у 1943 році біля с. Бряза (тепер Козаківка Долинського району) при вишкільному курені «Гайдамаки». Своє завдання інструктора «Бей» виконував більше практично, як теоретично, так, що німці в своїх таємних повідомленнях наказували жандармерії та поліції «Бея знищити». В одному бою з німцями він був важко поранений.

Після Великодня мобілізаційним референтом Калуського окружного проводу ОУН Іваном Кобилинцем «Козаком» з самооборонних кущів сформовані повстанські відділи. Тут організовано також сотню «Заграва» (в котрій «Бей» був чотовим), що входила в курінь «Промінь», який розмістився у Розтоці біля с.Липи (тепер Долинського району) і налічував 537 повстанців.

9 вересня 1944 року провідник ОУН «Нечай» (Лаврів Іван) провів реорганізацію повстанських відділів у Калуській окрузі та організував нові відділи (сотні) в Болохівських лісах. Командиром новоствореної сотні «Хорти» був призначений «Бей». Сотня входила в курінь «Заграва» під командуванням «Ромка» (Мончаківського Романа). «Ромко», як і «Бей», проходив вишкіл у складі ДУНу.

Повстанці любили і поважали «Бея». Він майстерно проводив засідки, в бою був завжди попереду. Головний військовий штаб УПА підвищив його до хорунжого з датою старшинства від 31 серпня 1945 р. та до сотника  — 22 січня 1946 р. З усіх командирів УПА він найчастіше зазнавав поранень, у 1946 році отримав 5-у Золоту зірку за 10-те поранення. В його тілі залишилися рештки від семи куль.  В дні національних свят «Бей» часто організовував в селах мистецькі виступи та лекції для населення.

Після закінчення Другої світової війни боротьба УПА за Українську Самостійну Соборну Державу продовжується. У травні 1945 року проведено ряд змін в команднім складі УПА і реорганізовано повстанські відділи (сотні). На чолі Калуської округи або відтинка ТВ-23 «Магура», до якого входила сотня «Хорти» (сотенний «Бей») , став командир «Козак» (Косарчин Ярослав).

До відтинка ТВ-23 «Магура» входили також сотні «Летуни» (сотенний «Середний»), «Вітрогони» (сотенний «Тютюнник»), «Круки» (сотенний «Моряк»), «Рисі» (сотенний Гонта»), «Бистриця» (сотенний «Донський»), «Журавлі» (сотенний «Грізний»), «Опришки» (сотенний «Довбуш»).

Після поранення «Бея» в бою в урочищі «Підцапова» біля с. Церківни Долинського району сотня «Хорти» зазнала великих втрат під час зимової блокади 1945—1946 рр., коли Москва кинула на терени Західної України 585 тисяч спеціально вимуштруваних і озброєних карателів. Одужавши, «Бей» зібрав рештки своєї сотні і 4 травня 1946 року почав діяти. 13 жовтня 1946 року сапери з його сотні висадили в повітря поїзд МВД на лінії Долина — Калуш, знищивши 100 чекістів, серед яких були й високопосадовці.

Кремль був незадоволений, що рух опору в Західній Україні не знищений (на кінець 1946 року налічував 14 окружних, 35 надрайонних проводів ОУН і 469 підвідділів УПА), незважаючи на дві «Великі блокади», незважаючи  на 97 903 спецоперації проти нього за 1945-1946 рр.

Для ліквідації збройного підпілля на Станіславщину (тепер Івано-Франківщина) направлено відбірні, найдосвідченіші кадри. Начальником відділу «2-Н», а згодом начальником обласного управління МГБ призначено Арсена Костенка. Головним завданням відділу «2-Н» були: агентурне проникнення в середовище ОУН і УПА; дискредитація його керівництва серед населення, його «оперативна» розробка, захоплення та знищення; моральне розкладання підпілля за допомоги агентури та провокацій.

В таких надзвичайно складних умовах повстанці вели нерівну, важку боротьбу, а для проживання, відпочинку та сну використовували криївки, які будували в хатах, на полі та в лісі, як правило біля річок та потоків. «Бей», також переховувався в криївках, які були в різних місцях (в т.ч. в с. Велика Тур’я Долинського району).

МГБ, використовуючи свою агентуру, все ближче підбиралася до «Бея» та інших керівників підпілля. Воно розпускало різні брудні чутки про «Бея», щоб дискредитувати його в очах населення, повстанців та служби Безпеки. Для того, щоб люди боялися спілкуватися з ним, не пускали до хат, не ділилися їжею була поширена чутка, що «Бей» хворий небезпечною хворобою, венерично хворий і т.п. А основна дезінформація, абсурдність якої показали подальші події, полягала в тому, що ніби-то «Бей» – агент чекістів, тому він безстрашний, тому в бою завжди попереду, тому живий, хоч 17 разів ранений!

Та, напевно, початком кінця для підпілля на Калущині стало те, що 5 листопада 1947 року до рук МГБ потрапив провідник ОУН Калуського району «полтавець». «Остапенко» – Михайло Магас, про що не знав ніхто з підпілля. Він погодився наспів працю з ворогом і став надзвичайно діяльним агентом МГБ.  Найімовірніше, саме «завдяки» М.Магасу загинув 26-річний сотник УПА, бестрашний та непохитний воїн за Українську Самостійну  Соборну державу, великий український патріот, Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги «Бей» – Яворський Казимир-Ярослав Андрійович.

Зі слів Є. Квятковської, перед тим жінка, котра «переховувалася в селі», повідомила «Бея», що лікар Матросян, який «лікував як одних так і других»  працює на чекістів, і той вирішив це перевірити. Ось як цю трагічну подію згадує Анна Федун (Лазоришин) 1928 р. н., яка мешкала у сусідстві: «Був гарний морозний грудневий день 1947 року. Лежав неглибокий сніг. «Бей» із «Туром» чекали в хаті Ілька Лазоришина з вузькоколійки лікаря. Вже вечоріло. Поверталися робітники з роботи від колії центральною вулицею села, з ними йшов і лікар. Хата Лазоришиних була дуже близько від дороги, за 4-5 метрів. Коли лікар зайшов до хати, на вулицю вийшла дочка сусідів Марія, щоб пильнувати, чи не йдуть москалі. «Тур» затулив вікно подушкою, щоб не було видно світла на дорогу. Коли дівчина побачила боївку москалів, побігла до хати. Побачивши це та світло, яке пробивалося крізь  щілину, москалі обскочили хату. А звідти вибігли «Бей» з «Туром» і не давали москалям рушити з місця, бо били по них з автоматів. «Тур» перескочив через перелаз на наше подвір’я, вбив москаля, що біг по містку до нашої хати з дороги і міг втекти. «Бей» через поранену ногу не міг швидко бігти і на перелазі його застрелили енкаведисти. Кажуть, що в нього ще заїв автомат «папашка». «Тур» від наших воріт побіг йому на допомогу, та його також вбили коло нашої криниці. Це сталося за два дні до Миколая 47-го року, близько 6-ї години вечора». Тіла вбитих повстанців, як згадує Н. Паньків, чекісти кинули на автомашину, завезли в Долину і оперли до паркана НКВД, що був у Старій Долині. Там я їх бачила».

В пам’яті людей «Бей» залишився як надзвичайно сміливий, рішучий, винахідливий, витривалий воїн, український патріот, сильний духом і тілом. Людина слова і дії. До підлеглих дуже вимогливий, жорсткий, в сотні тримав залізну дисципліну та піклувався про кожного підлеглого зокрема, в бою не ховався за їхніми спинами — був завжди попереду. Це був гарний молодий хлопець, середнього зросту, русявий. Любив співати, жартувати, веселитися.

Ось як згадує свого командира розвідниця сотенного та дуже близька йому людина Парасковія Сікора 1929 р. н. (мешкає в м. Калуші) на той час вчителька в с. Болохові:

«Був командир «Бей» товариський. Мав гарний, милозвучний голос і тому звертав на себе увагу. Улюбленою його піснею, яку він часто наспівував, була «Подай, дівчино, руку на прощання». Кожна зустріч зі Славком для мене була святом. Про що би не говорили ми, нам завжди було цікаво. «Бей» був чудовим оповідачем. Говорив жваво і весь час сипав жартами. Військову справу командир любив натхненно. Мабуть, це було його покликання. Його сотня «Хорти» виходила переможцем у багатьох боях із чекістами. Він був цілковито певний, що Україна буде вільною, такою часто бачив її в снах. Вважав за честь віддати своє життя за неї. Був дуже щирою людиною: повстанцеві чи селянинові міг віддати останню сорочку.

Наша дружба з часом переросла в кохання, і ми вирішили одружитися. Та не судилося…»

До сьогоднішнього дня невідомо, де у Долині поховане тіло «Бея».