Портал відкритих даних - місто Долина

Василь Січко

/ Місто Долина / Василь Січко

 

Василь Петрович Січко
(22.12.1956 – 17.11.1997)

Січко Василь Петрович народився 22 грудня 1956 року у пос. Стекольний, на 72-му км від м. Магадан.

Син учасників національно-визвольної боротьби, політвיязнів Стефанії Петраш та Петра Січка, які після 10 р. увיязнення вийшли на заслання. У 1957 році, на Великдень, сімיя повернулися у с. Витвиця Долинського р-ну на Станіславщині, а у 1958 оселилися в м. Долина.

Василь Січко був відмінником навчання, готувався на журналіста, був переможцем конкурсу обласної  газети «Комсомольський прапор», мав 22 публікації. У 1974 р. закінчив 10-й клас Долинської СШ № 1, та на журналістський факультет Львівського університету не був прийнятий як син колишніх політв’язнів. Рік працював токарем на Струтинському заводі металовиробів. В 1975 році потай вступив на факультет журналістики Київського університету. Через 2 тижні батько був викликаний до КДБ, де йому запропонували співпрацю, або ж син довше двох років в університеті не протримається. Батько відповів: “Я волію бачити дітей у тюрмі, чим зі зрадницькими дипломами”.

1976-77 В. Січко написав статті «Хрести на дорозі», «Чому мовчать радянські люди». Вони йому згодом були інкриміновані як антирадянські. У січні 1977 викладачка російської мови Парахіна поставила Січку «двійку» на екзамені, аргументуючи тим, що він не виконує її вимоги розмовляти в гуртожитку і в місті російською мовою та що в нього поганий акцент.  Декан Дмитро Прилюк не прийняв курсової роботи на тему “Охорона рідної природи”, бо Січко покликався на роман Олеся Гончара “Собор”. Парторг Анатолій Погрібний не зарахував залік. 20.07 В.Січко наказом ректора № 506 виключений з журналістського факультету “за неуспішність”. Січко оскаржив безпідставне недопущення його до сесії, а 12.08 надіслав до ЦК КПРС заяву про незаконне виключення його з університету. Відповідь надійшла з Міністерство освіти УРСР, що Січко виключений за «академзаборгованість». Тоді він 18.09 здав у Московський райвідділ міліції м. Києва документи громадянина СРСР і оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства та завимагав дозволу на еміґрацію до США для отримання громадянства цієї країни і набуття там вищої освіти. Також здав свій комсомольський квиток у ЦК ЛКСМУ. Оскільки зв’язку з правозахисниками і закордоном не мав, то батько Василя поїхав до Москви, зайшов у синагогу, помолився там і залишив під стіною пакет документів – своїх і синових. Через кілька днів радіостанція «Свобода» з Мюнхена вже говорила про них.

4.11.1977 міліція шукала Січка, щоб запроторити його на психіатричну експертизу, бо ніби він має намір спалитися на Хрещатику в Києві під час демонстрації 7 листопада. Він сховався, а батька затримали на кілька діб. 17.01 1978 Василя Січка підступно схопили кагебісти і в наручниках запроторили до Івано-Франківської психіатричної лікарні на експертизу. 31.01 батько добився прийому головного психіатра Міністерства охорони здоров’я СРСР О.О. Чуркіна, який сказав, що в радянській психіатрії відречення від громадянства вважається шизофренією. Однак того ж дня Січко був звільнений.

26.02.1978 року Василь Січко, а 30.04 його батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні імена з’являються під документами УГГ.

9.01 1979 П. і В. Січки пробилися до зали, де йшов судовий процес  над членом УГГ Василем Стрільцівим і звернулися до свідків звинувачення з закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КДБ. 7.03 ─ 10-годинний обшук у помешканні Січків у справі Олеся Бердника. 20.04 – виклик до КДБ.

22.05.1979, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, Петра і Василя Січків та В.Стрільціва викликано до КДБ в Івано-Франківськ. 10.06, на Трійцю, Січко. виступив на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі і сказав, що В.Івасюк не покінчив самогубством – його замордували. Узяв квітку і склав присягу: “Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною”. Батько підтримав сина і закликав присутніх підтримати діяльність УГГ.

27.06.1979 року прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти П. і В. Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР (“розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”), 5.07 вони були затримані. Василь Січко був запроторений до Львівської психіатричної лікарні на експертизу, де провів 40 діб. 24.07 мати, С.Петраш, звернулася у справі сина до комісії Львівської обласної судово-психіатричної експертизи, 10.08 – до лікаря Івано-Франківської психлікарні Бурдейного. 14.08 його визнано осудним і заарештовано. 26.09 закінчилося попереднє слідство у справі Січків, 22.11 їм пред’явлено обвинувальний висновок. Обидва відмовилися його підписати. 04.12 1979 у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над П. і В. Січками, про який родина не знала. Підсудні не вставали, не брали участі в суді, відмовилися від останнього слова. Вирок: синові – 3 роки таборів посиленого, батькові – 3 роки суворого режиму. 10.12 Січки відмовилися одержувати копію вироку і оскаржувати його в касаційному порядку.

11.12 – побачення з матір’ю, сестрою Оксаною та братом Володимиром, внаслідок чого брат був виключений з 3 курсу механіко-математичного факультету Київського держуніверситету і згодом увיязнений. 24.12 надали побачення з батьком на одну годину. У кінці грудня Василь Січко етапований у м.Черкаси, до табору посиленого режиму ЕЧ-325/62.

Листи Січка затримували, приїзди матері на побачення, як правило, оберталися увיязненням його в карцері. Так, 12.09 1981, коли приїхали мати і сестра, в С. раптом «виявили дизентерійні палички» і поклали в лікарню. Мати з дочкою оголосили голодівку протесту. За наступного приїзду, 12.10, його посадили в карцер.

3.12 1981, за півроку до закінчення терміну ув’язнення, Січко звинувачений у “зберіганні без мети збуту наркотичних речовин”, 10.12 1981 судовий відділ Придніпровського РВВС м. Черкаси порушив кримінальну справу № 1080 за ст. 229-6 ч.1 КК УРСР. 4.01 1982 Приднiпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив С. на 3 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. Матір на суд не допустили. Далі Січко карався в таборі суворого режиму ИВ-301/86, м. Вінниця. 16.02 1982 Верховний Суд УРСР за дві хвилини розглянув скаргу С.Петраш на засудження сина.

Звільнений 7.07 1985, дістав рік адміністративного нагляду. Улаштувався на пилораму залiзобетонних виробiв у м. Долинi, але рентґен показав туберкульоз бiльш як рiчної давности. Рік лікувався. 1987 одружився з Лесею, 1988 народився син Петро, 1991 – донька Стефанія.

11.03.1988 оприлюднено Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості про відновлення її діяльності, в числі 19 осіб – В.і П. Січки. У квітні 1988 Василь Січко пише програму і статут Українського Християнсько-Демократичного Фронту. 26.04, на другу річницю чорнобильської катастрофи, УХДФ уперше піднесла на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор. Навесні ж 1988 – голодівки та мітинги в Галичині та в Москві з вимогою леґалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Однин з організаторів – Січко, за що неодноразово був заарештований.

1.11.1988 – офіційна дата заснування УХДФ (Голова – Василь Січко, Установчий зיїзд 13.01 1989, з 21.04 1990 – УХДП). У травні 1989, в 10-у річницю загибелі В. Івасюка, УХДФ організувала панахиду на Личаківському цвинтарі, 4.06 – екологічний мітинг у Калуші, 11.06 – перший несанкціонований екологічний мітинг у Долині, за що 12.06 Січко заарештовано на 10 діб. 5.07 – «ювілейний» обшук у домі Січків. 07.07 В. і П. Січки заарештовані на 15 діб за організацію мітингів. У серпні Січка побито в м. Стрию на залізничній станції.

У липні 1990 Василь Січко бере участь у конференції Європарламенту в Люксембурзі, він делеґат конґресу Всесвітньої Антикомуністичної Ліґи в Брюсселі.

1994 Січко – кандидат у народні депутати України в Івано-Франківському окрузі № 157.

З 1995 Січко – Почесний Голова УХДП з правом вето. 27.05.1996 поїхав до США. Уночі з 21 на 22.06 1996 був отруєний в потязі Київ – Львів, після чого знову виїхав до США. 16.11.1997 в останній телефонній розмові з батьком сказав, що повертається в Україну з наміром знову очолити УХДП. 17.11 загинув у помешканні в пожежі. 30.11 1997 стараннями брата Володимира тіло привезене до Львова. 2.12 похований поруч з матір’ю на Личаківському цвинтарі.

Державні нагороди :   Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).