Портал відкритих даних - місто Долина

В пошуках сивого потоку (Легенда про заснування міста Долини)

/ Місто Долина / В пошуках сивого потоку (Легенда про заснування міста Долини)

До Дня народження Долини

В ПОШУКАХ СИВОГО ПОТОКУ

Ця книжка з’явилася на світ Божий 110 років тому. В 1907 році у Львові вийшла друком праця інженера Фелікса П’ЄСТРАКА «Долинські саліни. Монографічний нарис» [Feliks Piestrak. Szkic monograficzny salin dolinskich. Lwow. 1907]. Як джерело історичних фактів і тодішніх геологічних досліджень, ця праця заслуговує не тільки на докладне її вивчення, але навіть на дещо більш вагоміше. Але тепер мова не про це. Нині хочу запропонувати фрагмент з цього монографічного нарису, котрий кидає промінчик світла на ті часи, коли міста Долини ще не було. Вірити нижчеподаній розповіді стовідсотково, чи ні, – особиста справа кожного читача. Але й історичні, й археологічні дані свідчать про те, що пропонована розповідь базується, хоч і опосередковано, на реальних фактах. Зрештою, як би там не було, більш вірогідної й вмотивованої версії про виникнення міста Долини дотепер не запропонував ніхто…

Отже, інженер Фелікс П’єстрак розповідає про наступне:

«Однією з найдавніших жуп на східно-ґаліційських теренах, котрі раніше йменувалися руськими, є, безсумнівно, жупа долинська. Час її виникнення ховається в історичному мороку, припадає, можливо, на другу половину Х століття, вірогідно, на пастирські легендарні часи, котрі не впроваджені в історичну цілісність. Про тодішні часи ми довідуємося дуже й дуже мало. Часом віднаходимо щось у давніх хроніках і монастирських чи церковних документах, формуючи на тій інформації своє бачення минувшини. Де, однак, не було монастирів, де не було монахів, котрі скрупульозно занотовували найважливіші події і залишали цінну інформацію прийдешнім поколінням, там доволі важко вибудувати правдиву картину сивої давнини. В такому випадку нам на допомогу приходить археологія.

Долина в цьому ракурсі була доволі щасливою, бо у ХІІ столітті там був розташований василіанський монастир, в котрому отець Теокліст детально записував усі важливі випадки й події, занотовував байки й легенди, котрі жили в устах людей, творив книгу подій, на котру ми й опираємося.

Монастир, ймовірно, знаходився на горі «Знесіння», котра височіє на схід від нинішньої саліни. З вершини, нині оголеної, безлісої, заввишки 458 метрів над рівнем моря, відкривається чарівний вид на нинішнє місто і гірський ланцюг, котрий оточує Долину.

Від монастиря сьогодні навіть сліду не залишилося, і тільки дерев’яний хрест, котрий височіє на вершині, може посвідчити, що на тій горі знаходилася колись присвячена Богові святиня.

Теодор Білецький, вчитель, а пізніше ґмінний писар у Долині, переклав німецькою мовою документ монастиря ОО Василіан з 1112 року, котрий стосується віднайдення соляних джерел і виникнення міста. Копію цього перекладу знаходимо в пам’ятній книзі долинських салін.

Оригінал, укладений, правдоподібно, руською мовою, ми не відшукали, незважаючи на детальні пошуки, ні в міському архіві (оригінал повинен був бути власністю міста Долини), ні в архівах місцевих церкви і костелу, тож ми не маємо доказів його автентичності. Однак доходимо висновку, що легенда про виникнення міста і віднайдення соляних джерел має право на повноцінне життя, тому що колишні керівники долинських салін багаторазово посилаються на ці дані в різних виданнях. Тож ми залишаємо вирішення цієї проблеми прийдешності, можливо, майбутні пошуковці будуть більш щасливими. Ми ж розпочинаємо нинішній нарис з подачі переказу суті згаданого перекладу.

Василіянин отець Теокліст часто й дуже охоче вислуховував легенди й оповіді старця Афтаназія Хорби (до прийняття хрещення мав ім’я Мудрослов). Старець, незважаючи на свої 113 років життя, щодня сходив на гору Знесіння, всідав неподалік монастиря і розповідав про дива минувшини. Зважаючи на те, що мав чудову пам’ять, то повторював оповіді, котрі чув від батька й діда, 127-літнього старця, котрий пам’яттю сягав часів глибокої минувшини і,припускаємо, мав бути свідком народження соленосної Долини.

Дід Івор дуже багато часу присвячував своєму онукові, і робив це дуже охоче. Річ у тому, що він втратив сина, батька Афтаназія, котрого підступно вбили. А внук дуже нагадував йому втраченого сина…

Одного дня дід Івор розповів своєму онукові Афтаназію, 24-річному молодикові, таку історію. В селі Ілемня (село в Долинському повіті, за 14 кілометрів на південь від Долини) мешкав руський князь Андрійович, котрий займався вівчарством. Був чи не найзаможнішим в околиці, бо йому належали лісові масиви поміж Дністром, Свічею, Червою і гірським ланцюгом у Сенечові й Вишкові. Південний гірський ланцюг у Сенечові розмежовував його терени з сусідніми маєтностями князя Ратілли. З Ратіллою князь Андрійович підтримував добросусідські стосунки.

Саме на цих теренах випасав князь свої багато чисельні отари, пересуваючись з місця на місце. Певного часу дійшов з ними до липових лісів (правдоподібно, ліси в околиці Долини, звані як Липівці, Липівка). Саме тоді найстарший баран, вожак, що є сили погнався в північному напрямку. За ним подалася вся отара, зупинити чи завернути яку не було жодної можливості. Князь разом з пастухами подався слідами отари і вони добулися до соляних джерел на місці сьогоднішньої Долини. Береги тих джерел були білі, ніби вкриті памороззю. Здивований князь спробував на смак тієї паморозі і розпізнав у ній справжню сіль. Відразу розкинув на цьому місці табір. Пастухи спочатку визбирували сіль з берегів. Але потім переконалися, що при виварюванні набраної з сивого потоку води на дні посудини осідає сіль. (Припускають, що цей сивий потік нині має назву Сівка). Вони розпочали її варити, вбиваючи (в оригіналі [літопису] – «топтали») в посудини з березової кори і висушуючи на сонці. Коли таким способом наготували достатню кількість солі, то всі повернулися до Ілемні, де їх дуже урочисто зустріли, дякуючи за віднайдений скарб. Також з цього приводу впродовж тривалого часу на вершинах гір палили вогнища і складали подяку богам за віднайдення солі.

Цією радісною звісткою князь Андрійович незабаром поділився зі своїм сусідом Ратіллою, подарувавши йому п’ять топок солі на знак свої приязні. Через деякий час обидва князі зібралися в дорогу і, взявши з собою багато чисельний супровід, багато коней, котли для виварювання солянки, вирушили в бік соляної долини. Однак ця виправа не була для них щасливою. Вони довший час блукали лісовими нетрями, однак соляних джерел відшукати не могли. Вимучені й розчаровані в своїх сподіваннях, повернулися без нічого додому, подолавши виснажливу гору під назвою «Яйце» (Яйце, гірський хребет заввишки 1600 метрів на рівнем моря, котрий іде паралельно з хребтом Аршиця).

Князь Андрійович ще кілька разів робив спроби розшукати соленосну долину самотужки, однак безуспішно. Не допомагали навіть пожертви богам. Після того, порадившись зі старшими й досвідченішими мужами, вирішив вдатися до бога Перуна до Бубнища і дарами прихилити до себе його милість, свято вірячи в те, що цей бог вислухає його і вкаже йому шлях до благословенної долини.

Але перед тим, як вдатися до виконання цього задуму, подався до князя Ратілли і вирішили спільно з ним офірувати Перунові колись подаровані п’ять топок солі, котрі дотепер зберігалися у Ратілли недоторканими, а крім того поофірувати 40 найкращих овечок. Через небагато часу прибули до Бубнища, склали богові Перунові дари і почули з уст жреця наступну відповідь бога:

– Ті самі очі й ті самі ноги, котрі запровадили князя Андрійовича до соленосної долини, запровадять його туди й вдруге. А соленосна долина стане славною на схід, захід, північ і південь. Хто ж здобув п’ять топок, той здобуде в короткому часі й сиву воду.

Отримавши таку відповідь, князі повернулися додому і втратили будь-яку надію віднайти соленосну долину. Тим часом надійшла осіння пора, з дерев опало листя, пастухи перегнали отари князя Андрійовича з гори Аршиця до Ілемні, бо вершину гори вже почав вкривати сніг. Пастухи прихопили з собою всі наготовлені запаси сиру і погнали отари в бік північних рівнин. Але як тільки подолали гору Кут (гора Кут, 561 метр над рівнем моря, знаходиться за п’ять кілометрів на північ від Долини), той самий старий баран-вожак з усією отарою помчав у бік північних лісів. Князь чвалом погнав коня вслід отарі й віднайшов овець у тій самій соленосній долині. В околиці тої «сивої води» князь наказав розбити намети  і розпочав виварювати сіль. На околичних південних горах встановили знаки, а на Знесінню було споруджено високу вежу, на котрій встановлено силует барана, виплетений зі смерекових і ялинових лап, котрий ніс на своєму хребті п’ять великих колод, котрі ознаменовували п’ять топок солі.

Пізніше князь наказав зробити в лісі просіку і прокласти до Ілемні дорогу, після чого разом з князем Ратіллою поселився в соленосній долині. Князь Андрійович замешкав над Сівкою, а князь Ратілла – в сусідньому селі Рахиня.

Докладно аналізуючи вищевикладену легенду, котра має всі підстави для правдоподібності, можемо взяти за основу рік 979 як рік відкриття соляних джерел у Долині, беручи до уваги дату запису цієї легенди отцем Теоклістом, тобто рік 1112, вік Афтаназія Хорби, тобто 113 і беручи до уваги, що батько Хорби, підступно вбитий, мав років двадцять, коли народився його син Афтаназій (1112 – 113 + 20 = 979).

Від давньої вежі, а опісля кляштору Отців Василіан, тепер не залишилося й найменшого сліду. Однак у гербі міста Долини фігурують п’ять топок солі, котрі зображені там, вочевидь, у зв’язку з поданою вище легендою…»

Публікація Юрія ПЕТРУХІНА.