Портал відкритих даних - місто Долина

Степан Шухевич

/ Місто Долина / Степан Шухевич

 

Степан Євгенович Шухевич 
(01.01.1877 – 06.06.1945)

         Степан Шухевич – досить невідомий широкому загалу, навіть національно свідомих громадян. Усі знають його племінника, головнокомандувача УПА – Романа Шухевича, але у їхньому роді є багато відомих особистостей, які усі були свідомими українцями і внесли дуже вагомий вклад у становлення Української нації у нелегкі часи.

Для долинян цікавою буде постать Степана Шухевича, який певний час проживав і працював у нашому місті.

Народився він 1 січня 1877 року в селі Серафинці, тепер Городенківського району Івано-Франківської області. Походив із відомої української сім’ї Шухевичів. У цій родині завжди говорили українською мовою, що було досить нетипово навіть для родин української інтелігенції. Багато тодішніх «патріотів-інтелігентів», які вважали себе українцями, у власному колі спілкувались на «інтелігентній» польській мові, а рідну мову використовували хіба що для спілкування із селянами.

Здобув Степан Шухевич блискучу освіту – закінчив Академічну українську гімназію у Львові, а згодом правничий факультет Львівського університету. Працював суддею в Раві-Руській, Долині та Дрогобичі. З 1911 року зайнявся адвокатською практикою.

У 1914 році один із організаторів УСС, обіймав посаду командира 2-го куреня у ранзі отамана до 1915 року. Згодом перейшов на службу безпосередньо в австрійську армію, командував сотнею, яка складалась майже повністю з мобілізованих українців.

У 1918 році став командантом австрійської польової жандармерії при губернаторі міста Одеси, тобто начальником поліції міста, якщо по-сучасному.

У 1918 – 1920 роках брав активну участь у складі УГА у війні проти поляків, денікінців та більшовиків. Написав «Спомини» про ці події, які, на жаль, не перевидавалися.

З 1920 року знову зайнявся адвокатською діяльністю. Активно виступав із захистом діячів УВО та ОУН у політичних процесах 1920 – 1930-х років. Зокрема, був захисником у процесі «Поштовців», «Конгресівців», «Біласа-Данилишина», захищав долинянина Василя Атаманчука, свого племінника Романа Шухевича у «Львівському процесі», брата майбутнього головнокомандувача УПА Василя Кука – Іларія. Його авторитет серед українського громадянства був незаперечним, з повагою до нього навіть ставились опоненти.

А ще він був чудовим письменником, майстерно описував пережиті ним події. З початком Другої світової у 1939 році покидає Україну і перебуває в Польщі, а згодом у Німеччині, де й помер 6 червня 1945 року.

Для нас, долинян, цікавий період його біографії, пов’язаний із нашим містом. Він це докладно описує у своїх спогадах «Моє життя».

У 1903 році Степана Шухевича призначили помічником судді Чайковського (який важко хворів) до Долини. Тут він у віці 26 років енергійно взявся до роботи :

«В суді я консеквентно придержувався мовних приписів. Всі протоколи, постанови, присуди і т.д. писав я в українській мові, оскільки відносилося до українців».

На той час українську мову, яка мала статус «офіційної» мови Австро-Угорської імперії, у судочинстві використовували тільки 2 судді : Тимофій (Тит) Ревакович із Підбужа і Степан Шухевич з Долини. Використання нашої рідної мови для судді Шухевича означало, що у нього немає перспективи суддєвої кар’єри, але він на це не зважав. До речі, начальником суду в Долині був українець Адам Грабовенський, який не тільки вів документацію польською мовою, але й принципово спілкувався в робочий час із Шухевичом на цій мові.

Дуже цікавими є спогади Степана Шухевича про наше місто та його мешканців:

«На перший погляд, коли заїхати в Долину, видавалося, що мешканцями Долина не різниться ні в чім від Рави, Угнова, Белза та інших селиськ. Переважна більшість, майже загал мешканців, були жиди…. Та Долина мала ще інше населення, яке на перший погляд не впадало у вічі. Було ним українське міщанство, а радше передміщанство. … Вони там жили і становили вже тоді свідомий елемент, що мешкав на Одиниці, Брочкові та інших частинах міста і мав там свої читальні «Просвіти».

Тільки в неділю і свята було слідно, що Долина – це українське містечко, бо тоді міщани з родинами приходили до церкви і тоді появлялося їх на місті дуже багато.»

Степан Шухевич у своїх спогадах писав все, що думав, не старався комусь сподобатись, тому його оцінки сучасників є дуже цікавими, часто навіть досить різкими і «неполіткоректними», але безумовно відвертими і щирими.

В той час і так слабке середовище українства роз’їдала пошесть москвофільства, головним генератором якого була певна частина несвідомого духовенства. Шухевич постійно боровся із цим збоченням і називав цю течію «кацапством».

Ось яку характеристику тодішнього Долинського повіту він подає у спогадах : «Долинщина була антитезою Равщини. Тут кацапства не було. І сама Долина і Долинський повіт були майже виключно українські.».

Цікаві і оригінальні відгуки залишив про довголітнього пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці та свого родича о. Теодора Величковського : « У самій Долині був парохом о. Теодор Величковський, що оженився з рідною сестрою мого батька, через що приходився мені дядьком. Він був кацапом, і за ним пішла його дружина, але вони були «спокійними» кацапами, що ні в чім не шкодили. О. Величковський – це була спокійна, тиха, наскрізь чесна людина. Тямлю, як він аж до сліз радувався, коли вдалося вибрати на посла о. Блачевського, українця.» Згодом сам Шухевич підтверджує, що отець Теодор став міцно на українську позицію.

Думаю, що усім долинянам цікаво буде дізнатися, а хто ж так попрацював серед громадянства нашого повіту наприкінці 19 на початку 20 століть, що піднесло наш народ на високий рівень національної свідомості. Це був Іван Грабовенський. Він працював нотаріусом та був сином начальника суду Адама Грабовенського, який не вирізнявся сильним патріотизмом.

«Іван Грабовенський був дуже енергійний, рухливий, роботящий і запальний діяч. Завдяки його непосидющій вдачі, Долинський повіт і Долина стали тим, чим були, то є правдиво українською територією. Коли кацапські попи сиділи тихенько, наче миші по дірах, то було це тому, що боялися «Яся» Грабовенського. Він був неперебірливий, тож міг і вибити. Завдяки Грабовенському були в Долині читальні «Просвіти», мабуть, чи не по всіх передмістях. Навіть поляки його шанували і боялися. Щонеділі і свята пополудні товк собою по селах, наче Марко по пеклі.»

Велика подяка судді Шухевичу, що зберіг пам’ять про такого відважно національного діяча – нашого земляка. Це вже тема наступних досліджень, а зараз відомо, що Іван Грабовенський взяв активну участь у Визвольній боротьбі у 1918 році. Очолив військову команду Дрогобича у листопаді 1918 (тобто став військовим комісаром по-сучасному), воював у складі УГА у званні майора, командував 17-ю бригадою і загинув  1920 року у Центральній Україні.

На жаль, суддя Шухевич затримався у Долині недовго. (Він не подає у своїх спогадах скільки часу пробув у місті). Після того, як помер основний суддя Чайківський, його перевели на заміну до Дрогобича. Обійняти посаду постійного судді «заважала» його національна свідомість та принциповість у відстоюванні законних інтересів українців, що для переважно польського вищого суддівського керівництва було майже злочином.

Але навіть пізніше він не втрачав зв’язку із містом. Серед його клієнтів було багато діячів УВО та ОУН з Долинського повіту.

У 1926 році завдяки його старанням на процесі «Поштовців» виправдали долинянина Антіна Стефанишина, а Дмитро Дубаневич, який брав участь у нападі на повітову касу в Долині та вбив польського поліцейського в Рахині отримав замість смертної кари 8 років ув’язнення.

У 1928 році боронив долинянина Василя Атаманчука, та зміг уберегти його тоді від смертної кари.

У 1938 році разом із Володимиром Горбовим та іншими адвокатами захищав долинян Івана Клима, Миколу Козака, Дениса Притуляка, Мар’яна Жукевича, Марію Притуляк та Оксану Винник-Грицей (пізніше відому художницю). Їх підозрювали у вбивстві місцевого комуніста та у приналежності до ОУН.

Степан Шухевич – це приклад справжнього українця. Будь-яка діяльність, за яку він брався, робилася досконало, але завжди на перше місце він ставив не професійний, але національний інтерес.

Настав час згадати та гідно вшанувати людину, яка стільки добра зробила для України і для нашого міста зокрема. Пам’ять серед нас і в наступних поколіннях буде найкращою нагородою.